Дубенська ЦРБ

Музеї села

Музей "Світлиця”

У селі знаходиться кілька музейних комплексів. Один із них музей "Світлиця”. Вчитель українознавства, Бондар Ганна Михайлівна, доклала багато зусиль для вивчення місцевих пам’яток культури та мистецтва. Вона зібрала чималу колекцію вишивок місцевого населення, речей побуту. Коли заходиш у приміщення музею, то ніби поринаєш у XVI-XVIIст.

Українська хата того часу дещо стилізована. Центром хати була піч. Тут господиня готувала їсти,навчала доньку поратися біля горшків, з’ясовувала свої стосунки з невісткою. У печі пеклися паляниці духмяного хліба, весільний коровай. Жінки завжди охайно білили піч, а в окремих регіонах України і розмальовували. Правда, для Полісся це не було характе рним, але поскільки у музеї речі із інших областей держави, то і піч розмальована. Всі предмети займали свої традиційні місця: коцюба, лопата, рогачі, тарілки, збанки, полумиски.

Веселий вранішній промінь грав на поливаних мисках та глечиках, що стояли в миснику. Посуд господиня купляла на ярмарках перед святами. Кажуть, треба було вміти вибирати глечики, макітри, стукаючи один об один, прислухаючись до дзвону.

Навпроти печі завжди було вікно. Дальній від печі кут і закуток відводився для спання. Тут стояли лави, стіл, а на сволоці висіла колиска. Діти, виколисані в такій колисці, як правило, були співучими, талановитими.

Особливу роль у хаті відігравав стіл, накритий скатертиною. Тут народжувалось шанобливе ставлення до батька, як голови роду – він займав почесне місце, першим тягнувся ложкою до страви.

Двічі на рік – на Різдво і Пасху – господиня прикрашала хату рушниками. „Хата без рушників,- казали в народі, - що родина без дітей”. Ніщо так предметно й наочно не характеризували жіночу вправність, майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, ніж ці вимережані рукотвори. Згадаймо про його призначення: з рушником, як і з хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу немовляти в родині, такий рушник у нашому селі називають „крижовим”. З рушником виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка, коханого.

Є в музеї рушник із Чернігівщини, який весь шлях від Чернігова до Берліна пройшов разом із воїном визволителем Дециком Максимом. Його привезла у музей його внучка Оксана.

На Поліссі рушники вишивали червоним і чорним кольором, геометричним та рослинним орнаментами. Ромб символізував сонце, рослини в ньому – квітуче поле – символ благополуччя і добробуту. Трикутник – це знаменування життя людини, сила якої йде від Бога і природи. У музеї є велика кількість гербових рушників, тобто таких, по яких можна впізнати, з якого роду походила дівчина. Деякі мають також ініціали, які давали інформацію про того, хто вишивав рушник, чи для кого його вишивали. Є також рушник із деревом життя і оберегами, що утверджують охорону й продовження родинного вогнища. Унікальним є рушник, де вишито: „ТАМ БОГ ДЕ ЛЮБОВ”.

В музеї-оселі є чимало знарядь праці: гребні, щітки для тіпання конопель, веретена, прядки, гребінки, рублі, коловороток, дещо з посуду (перший волинський макогін робився з суцільного дерева), національний одяг.

У музеї знаходиться оригінальний жіночий одяг – шитий корсет, який датується ще XIXст. Корсет має темно зелений колір і виготовлений із міцного теплого сукна, так як призначався на весілля осінньої пори.

Узагальнюючи вище описане, можна зробити висновки, що музей працює по таких розділах:

- українська вишивка;

- ткацтво;

- предмети побуту;

- сімейні звичаї та обряди;

- українське житло;

- українська народна творчість;

- символіка ікони Христа;

- прикладне мистецтво.

Музей Тараса Шевченка

В приміщенні Вербської загальноосвітньої школи I-III ст. працює ще один музей – музей Тараса Шевченка, заснований 3 березня 2003 року.

Музей має весь необхідний матеріал, щоб ознайомитись із біографією та творчим доробком Т. Г. Шевченка. Тут ми можемо дізнатися про:

1. Дитячі роки Тараса Шевченка.

2. Петербург. Викуп із кріпацтва.

3. Шевченко – студент Петербурзької Академії мистецтв.

4. Перша подорож до України, рання творчість.

5. Друга подорож до України, його активна позиція в житті.

6. Шевченко на Рівненщині.

7. Шевченко на засланні.

8. Останні роки життя поета.

9. Шевченко художник.

Особливо вражають роботи Шевченка-художника: портрет Маєвської, виконаний у 1843р., Кейкуатової (1847р.), Г.Закревської (1843р.), Горленко (1846-1847рр.), Алексєєва (1856-1857рр.); ілюстрації до власних робіт – „Катерина”(1842р.), поеми О.Пушкіна „Полтава”(1840р.). Окрему групу та місце у музеї займають його пейзажі. У музеї зберігається „Кобзар” різних років видання (понад 15 примірників).

Окреме місце відведено частині його життя, коли він перебував у Вербі.

„Традиційно вважалося, що Шевченко тільки транзитно промайнув тут. Але, це не так.

А Верба ж – єдине надіквянське село, назване по імені. Причому де – в неволі, на Мангишлаці, коли поруч, під рукою, не було жодного записника! Поет чомусь проніс його назву у своєму серці через ціле десятиліття, чомусь згадав його саме в закаспійській пустелі, помилившись, правда, на одну букву, найменувавши у множині „Верби”.

Тут, на великій поштовій станції, могли міняти коней. Тут Тарас Григорович міг обідати чи вечеряти, бо була доволі пристойна корчма. Тут, зрештою, він міг і заночувати... „

Тут від місцевих старожилів почув популярну легенду про Шелудивого Буняка, яким страхали дітей та дівчат. А ще у Вербі він прослухав кілька пісень, які заграв невідомий скрипаль-аматор. Дана скрипка була виявлена, коли у 70-х роках XXст. місцеві краєзнавці збирали експонати народної творчості на виставку у Київ. На стіл, літня жіночка поклала старовинний інструмент із смичком, але без струн. Бабуня ще й додала, що її прадід водив поета руїнами замку (повністю зник він у 30-х роках ХХ ст.), оповідав про могилу Буняка, а пізніше грав на цій скрипці.

Не залишились байдужими і учні школи до творчості Кобзаря – перші рядки свого поетичного життя вони присвятили Шевченку; виконали кілька ілюстрацій до його творчості, зокрема учень 5-го класу до „Тополі”; є й вишитий його заповітний „Заповіт” та портрет Т.Шевченка. Все це зберігається у музеї .

Музей «Село, школа, люди, долі»

Розшукуючи давні документи, фотографії, записуючи спогади випускників минулих десятиліть, влаштовуючи зустрічі та листування з людьми, які навчались у школі 18 листопада 2005 року було відкрито музей «Село, школа, люди, долі».

На стендах музею фотографії випускників, якими гордяться школа і село.

Найбільшу славу рідній школі принесла нині вже покійна Мотря Братійчук. Видатний учений-астроном, вона заснувала в Ужгородському університеті першу станцію в тодішньому Союзі, звідки велося спостереження за штучними супутниками Землі. Міжнародна астрофізична асоціація за видатні заслуги в науці присвоїла ім'я Мотрі Братійчук одній з планет.

Є в музеї портрет і поетичні збірочки вербівчанки Любові Федорук (Мироненко) – журналістки, яка до виходу на пенсію працювала в «Сільських вістях». Гордиться школа Євстафієм Вільковським – доцентом Львівського університету транспорту. Музей оформлено на високому ідейно – патріотичному та естетичному рівнях.

З ініціативи директора школи-інтернату Героя Соціалістичної Праці, Заслуженого вчителя України Ганни Дмитрівни Нестеренко у 1985 р. було збудовано нове приміщення, де розмістився музейний комплекс. В 2000 році музей отримав статус народного. Народний музейний комплекс має VI відділів.

Центральне місце займає відділ „Хліб – то життя”. Кремезні снопи-велетні зернових культур підпирають стелю музею і наче тягнуться своїми вусами до сонечка, кивають своїми пишними колосочками і нібито запрошують відвідувачів музею вклонитись хлібові.

В центрі музею на столах – витвори людських рук: тут хліб чорний український, хліб бородінський, білогрудий дарницький, червонощокий рівненський, бублики вербські, рогалики з маком, калачі київські, батони дубенські. Всього не перелічиш!

Крокуючи далі, можна побачити глиняні тарелі, малі мішечки, де розміщенні зразки зерна різних сортів зернових культур, різні крупи, бобові культури. Ознайомитись з історією хліба, з найдавнішими злаками, про страшні стежки болю і мук, яким пройшов Хліб в роки війни та під час голодомору 1932-1933рр. м ожна із стендів, які знаходяться під ароматом хліба.

Зберігається у музеї і шматок блокадного хліба, 125гр.! Та назвати його хлібом то і не можна! Макуха, целюлоза, висівки, пил збоїв – це склад черствої чорної скибки. Коли бережно береш його в руки, - наче вогнем обпікає серце. Так, це хліб-воїн: 900 блокадних днів він вижив, вистояв і переміг. Велику цікавість у музеї викликає стенд „Хліб Космосу”, а на видному місці цінний подарунок – маленькі хлібці з Космосу подарував музею генеральний конструктор космодрому Генріх Іваницький. Ці зразки побували у Космосі під час польоту першого космонавта Юрія Гагаріна. А в книзі відгуків Г. Іваницький залишив чудову подяку, побажання. Поруч відгуки Голови Верховної Ради Олександра Мороза, членів делегації з Болгарії, Канади, Америки, Бреста.

У музеї зберігається робота братів-випускників Мороко Сергія і Андрія „Петрове поле”, а на ньому палаючий трактор. Так увічнили вони подвиг свого земляка Петра Ходневича, який загинув у палаючому тракторі, зберігаючи збіжжя.

Ось як шанували Хліб наші предки і цю любов та шану передавали та прищеплювали нам.

Музей «Садиба-музей «Біла хата»»

А ще у Вербі є садиба-музей «Біла хата», створена в 2007 році. Господинею у ній є місцева майстриня - вишивальниця Леокадія Загальська. Садиба, облаштована старожитностями в українському стилі 18- поч.19 століття

2007-2012



> Головна Новини Пам'ятні дати Віртуальні виставки Громадські організації Наш край Дубенщина туристична Фотогалерея Бібліотека-дітям Бібліотеки Дубенщини Бібліотеки краю Бібліотечному фахівцю Повір у себе Eлектронне урядування Eлектронні каталоги Наш архів Контакти	Головна Історичні відомості Музеї села Відомі земляки Фотогалерея Музеї села Музей "Світлиця” У селі знаходиться кілька музейних комплексів. Один із них музей "Світлиця”. Вчитель українознавства, Бондар Ганна Михайлівна, доклала багато зусиль для вивчення місцевих пам’яток культури та мистецтва. Вона зібрала чималу колекцію вишивок місцевого населення, речей побуту. Коли заходиш у приміщення музею, то ніби поринаєш у XVI-XVIIст. Українська хата того часу дещо стилізована. Центром хати була піч. Тут господиня готувала їсти,навчала доньку поратися біля горшків, з’ясовувала свої стосунки з невісткою. У печі пеклися паляниці духмяного хліба, весільний коровай. Жінки завжди охайно білили піч, а в окремих регіонах України і розмальовували. Правда, для Полісся це не було характе рним, але поскільки у музеї речі із інших областей держави, то і піч розмальована. Всі предмети займали свої традиційні місця: коцюба, лопата, рогачі, тарілки, збанки, полумиски. Веселий вранішній промінь грав на поливаних мисках та глечиках, що стояли в миснику. Посуд господиня купляла на ярмарках перед святами. Кажуть, треба було вміти вибирати глечики, макітри, стукаючи один об один, прислухаючись до дзвону. Навпроти печі завжди було вікно. Дальній від печі кут і закуток відводився для спання. Тут стояли лави, стіл, а на сволоці висіла колиска. Діти, виколисані в такій колисці, як правило, були співучими, талановитими. Особливу роль у хаті відігравав стіл, накритий скатертиною. Тут народжувалось шанобливе ставлення до батька, як голови роду – він займав почесне місце, першим тягнувся ложкою до страви. Двічі на рік – на Різдво і Пасху – господиня прикрашала хату рушниками. „Хата без рушників,- казали в народі, - що родина без дітей”. Ніщо так предметно й наочно не характеризували жіночу вправність, майстерність, зрештою, охайність і працьовитість, ніж ці вимережані рукотвори. Згадаймо про його призначення: з рушником, як і з хлібом, приходили до породіллі, ушановували появу немовляти в родині, такий рушник у нашому селі називають „крижовим”. З рушником виряджали в далеку дорогу батька, сина, чоловіка, коханого. Є в музеї рушник із Чернігівщини, який весь шлях від Чернігова до Берліна пройшов разом із воїном визволителем Дециком Максимом. Його привезла у музей його внучка Оксана. На Поліссі рушники вишивали червоним і чорним кольором, геометричним та рослинним орнаментами. Ромб символізував сонце, рослини в ньому – квітуче поле – символ благополуччя і добробуту. Трикутник – це знаменування життя людини, сила якої йде від Бога і природи. У музеї є велика кількість гербових рушників, тобто таких, по яких можна впізнати, з якого роду походила дівчина. Деякі мають також ініціали, які давали інформацію про того, хто вишивав рушник, чи для кого його вишивали. Є також рушник із деревом життя і оберегами, що утверджують охорону й продовження родинного вогнища. Унікальним є рушник, де вишито: „ТАМ БОГ ДЕ ЛЮБОВ”. В музеї-оселі є чимало знарядь праці: гребні, щітки для тіпання конопель, веретена, прядки, гребінки, рублі, коловороток, дещо з посуду (перший волинський макогін робився з суцільного дерева), національний одяг. У музеї знаходиться оригінальний жіночий одяг – шитий корсет, який датується ще XIXст. Корсет має темно зелений колір і виготовлений із міцного теплого сукна, так як призначався на весілля осінньої пори. Узагальнюючи вище описане, можна зробити висновки, що музей працює по таких розділах: - українська вишивка; - ткацтво; - предмети побуту; - сімейні звичаї та обряди; - українське житло; - українська народна творчість; - символіка ікони Христа; - прикладне мистецтво. Музей Тараса Шевченка В приміщенні Вербської загальноосвітньої школи I-III ст. працює ще один музей – музей Тараса Шевченка, заснований 3 березня 2003 року. Музей має весь необхідний матеріал, щоб ознайомитись із біографією та творчим доробком Т. Г. Шевченка. Тут ми можемо дізнатися про: 1. Дитячі роки Тараса Шевченка. 2. Петербург. Викуп із кріпацтва. 3. Шевченко – студент Петербурзької Академії мистецтв. 4. Перша подорож до України, рання творчість. 5. Друга подорож до України, його активна позиція в житті. 6. Шевченко на Рівненщині. 7. Шевченко на засланні. 8. Останні роки життя поета. 9. Шевченко художник. Особливо вражають роботи Шевченка-художника: портрет Маєвської, виконаний у 1843р., Кейкуатової (1847р.), Г.Закревської (1843р.), Горленко (1846-1847рр.), Алексєєва (1856-1857рр.); ілюстрації до власних робіт – „Катерина”(1842р.), поеми О.Пушкіна „Полтава”(1840р.). Окрему групу та місце у музеї займають його пейзажі. У музеї зберігається „Кобзар” різних років видання (понад 15 примірників). Окреме місце відведено частині його життя, коли він перебував у Вербі. „Традиційно вважалося, що Шевченко тільки транзитно промайнув тут. Але, це не так. А Верба ж – єдине надіквянське село, назване по імені. Причому де – в неволі, на Мангишлаці, коли поруч, під рукою, не було жодного записника! Поет чомусь проніс його назву у своєму серці через ціле десятиліття, чомусь згадав його саме в закаспійській пустелі, помилившись, правда, на одну букву, найменувавши у множині „Верби”. Тут, на великій поштовій станції, могли міняти коней. Тут Тарас Григорович міг обідати чи вечеряти, бо була доволі пристойна корчма. Тут, зрештою, він міг і заночувати... „ Тут від місцевих старожилів почув популярну легенду про Шелудивого Буняка, яким страхали дітей та дівчат. А ще у Вербі він прослухав кілька пісень, які заграв невідомий скрипаль-аматор. Дана скрипка була виявлена, коли у 70-х роках XXст. місцеві краєзнавці збирали експонати народної творчості на виставку у Київ. На стіл, літня жіночка поклала старовинний інструмент із смичком, але без струн. Бабуня ще й додала, що її прадід водив поета руїнами замку (повністю зник він у 30-х роках ХХ ст.), оповідав про могилу Буняка, а пізніше грав на цій скрипці. Не залишились байдужими і учні школи до творчості Кобзаря – перші рядки свого поетичного життя вони присвятили Шевченку; виконали кілька ілюстрацій до його творчості, зокрема учень 5-го класу до „Тополі”; є й вишитий його заповітний „Заповіт” та портрет Т.Шевченка. Все це зберігається у музеї . Музей «Село, школа, люди, долі» Розшукуючи давні документи, фотографії, записуючи спогади випускників минулих десятиліть, влаштовуючи зустрічі та листування з людьми, які навчались у школі 18 листопада 2005 року було відкрито музей «Село, школа, люди, долі». На стендах музею фотографії випускників, якими гордяться школа і село. Найбільшу славу рідній школі принесла нині вже покійна Мотря Братійчук. Видатний учений-астроном, вона заснувала в Ужгородському університеті першу станцію в тодішньому Союзі, звідки велося спостереження за штучними супутниками Землі. Міжнародна астрофізична асоціація за видатні заслуги в науці присвоїла ім'я Мотрі Братійчук одній з планет. Є в музеї портрет і поетичні збірочки вербівчанки Любові Федорук (Мироненко) – журналістки, яка до виходу на пенсію працювала в «Сільських вістях». Гордиться школа Євстафієм Вільковським – доцентом Львівського університету транспорту. Музей оформлено на високому ідейно – патріотичному та естетичному рівнях. З ініціативи директора школи-інтернату Героя Соціалістичної Праці, Заслуженого вчителя України Ганни Дмитрівни Нестеренко у 1985 р. було збудовано нове приміщення, де розмістився музейний комплекс. В 2000 році музей отримав статус народного. Народний музейний комплекс має VI відділів. Центральне місце займає відділ „Хліб – то життя”. Кремезні снопи-велетні зернових культур підпирають стелю музею і наче тягнуться своїми вусами до сонечка, кивають своїми пишними колосочками і нібито запрошують відвідувачів музею вклонитись хлібові. В центрі музею на столах – витвори людських рук: тут хліб чорний український, хліб бородінський, білогрудий дарницький, червонощокий рівненський, бублики вербські, рогалики з маком, калачі київські, батони дубенські. Всього не перелічиш! Крокуючи далі, можна побачити глиняні тарелі, малі мішечки, де розміщенні зразки зерна різних сортів зернових культур, різні крупи, бобові культури. Ознайомитись з історією хліба, з найдавнішими злаками, про страшні стежки болю і мук, яким пройшов Хліб в роки війни та під час голодомору 1932-1933рр. м ожна із стендів, які знаходяться під ароматом хліба. Зберігається у музеї і шматок блокадного хліба, 125гр.! Та назвати його хлібом то і не можна! Макуха, целюлоза, висівки, пил збоїв – це склад черствої чорної скибки. Коли бережно береш його в руки, - наче вогнем обпікає серце. Так, це хліб-воїн: 900 блокадних днів він вижив, вистояв і переміг. Велику цікавість у музеї викликає стенд „Хліб Космосу”, а на видному місці цінний подарунок – маленькі хлібці з Космосу подарував музею генеральний конструктор космодрому Генріх Іваницький. Ці зразки побували у Космосі під час польоту першого космонавта Юрія Гагаріна. А в книзі відгуків Г. Іваницький залишив чудову подяку, побажання. Поруч відгуки Голови Верховної Ради Олександра Мороза, членів делегації з Болгарії, Канади, Америки, Бреста. У музеї зберігається робота братів-випускників Мороко Сергія і Андрія „Петрове поле”, а на ньому палаючий трактор. Так увічнили вони подвиг свого земляка Петра Ходневича, який загинув у палаючому тракторі, зберігаючи збіжжя. Ось як шанували Хліб наші предки і цю любов та шану передавали та прищеплювали нам. Музей «Садиба-музей «Біла хата»» А ще у Вербі є садиба-музей «Біла хата», створена в 2007 році. Господинею у ній є місцева майстриня - вишивальниця Леокадія Загальська. Садиба, облаштована старожитностями в українському стилі 18- поч.19 століття
	2007-2012