"Край наш рідний український"

Холмщина – українська земля, яка простяглась над Західним Бугом і межує з Волинню, Галичиною та Люблінщиною. Ця територія загальною площею 19,5 тис. кв. км. внаслідок радянсько-польського договору про державний кордон (16 серпня 1945 р.) відійшла до Польщі.

Забужжя – багатий край з розкішною природою, умілим і працелюбним людом, який століттями годував, зодягав та обслуговував чи не всю Європу. Це край, що дав світові козацьких гетьманів Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, історика і першого президента України Михайла Грушевського, композитора Мирослава Людкевича, письменника Ярослава Галана, диригента Степана Турчака, музиканта Богодара Которовича і багато інших.

Насильницьке виселення українців Холмщини і Підляшшя з прабатьківських земель – одна з найбільших трагедій минулого століття. Долю Холмщини та Підляшшя було вирішено Сталіним, Рузвельтом і Черчілем без участі українців, спочатку в Тегерані 1943 року, а потім остаточно в Ялті 1945 року. Бездержавна Україна тоді не могла по-належному відстоювати та захищати інтереси свого народу, своєї нації.

За різними даними, у 1944-1945 рр. на Радянську Україну було переселено від 480 до 530 тис. українців, ще майже 200 тисяч переселили на західні землі Польщі – малообжиті, з гіршим кліматом. Ураховуючи прямих нащадків, чисельність людей нинішньої України, які є вихідцями з Холмщини і Підляшшя, становить майже 3 млн. осіб.

Усього було знищено 102 тис. господарств, залишено 461 тис. га особистої землі, 89 тис. житлових та 160 тис. господарчих будівель. Як стверджують очевидці, ніхто з українців не хотів добровільно покидати свою Батьківщину, землю, нажите важкою працею добро, могили предків, храми. Людей вивозили в антисанітарних умовах і розселяли в південних областях України по 2-3 сім’ї на колгосп. Важкі житлові умови, засушливий клімат, прояви образ із боку місцевого населення змушували людей повертатися назад.

Однак 16 жовтня 1945 року вийшла Постанова про заборону повернення. Переселених примушували вступати до колгоспів, здавати власний сільськогосподарський інвентар, коней. А людям не вистачало елементарного – взуття, одягу, мила.

У с. Повча Дубенського району оселилося 18 сімей: із с. Переспа Томашівського району – Бакулевичі, Бордзані, Боровики, Бриські, Вжоси, Каліші, Місюти, Ушки; із с. Бахів Перемишлянського району – Бекаші, Любери, Єдинаки, Федаші; із с. Андріївка Грубешівського району – Партаси; із с. Сосновище Владавського району – Макарчуки; із с. Галігани Холмського району – Михальчук; із с. Горновичі Грубешівського району – Булки; із с. Зіньки Воля-Верещинського району – Бурделі; із с. Городище Грубешівського району – Онищуки; із с. Хутче Грубешівського району – Котюни. Усього в Повчі „осіло” 76 чоловік, бо тут були церква, костел, школа і природа нагадувала покинутий рідний край.

Спочатку жили в чужих людей. А потім почали будувати власні господарства. Роботи ніякої не було, наймалися в господарів за шматок хліба. Усе доводилося починати з нуля: зводити господарство, звикати до місцевих звичаїв, утверджуватися, щоб стати „своїм” серед чужих. Хотілося назад на батьківщину, але вороття не було. Далі звиклись, жити стало легше і краще; працювали, увійшли до громади. Одружились із місцевими, народились діти і внуки. Розуміли, що це все назавжди.

Завдяки своїй працелюбності, сумлінності здобували авторитет серед місцевих мешканців. Так, Бакулевич Євген був головою місцевого колгоспу, Бордзаня Петра Георгійовича, 1896 р. н., було обрано церковним старостою (1964-1971). Вжос Володимир Степанович, 1931 р. н., тривалий час очолював рільничу бригаду, завідував колгоспним током. Бордзань Олексій Петрович, 1927 р. н., працював завідувачем молокопункту, завпилорамою місцевого колгоспу.

Хоч як було сутужно, але намагалися дати освіту своїм дітям, онукам. Так, Бриська Надія Іванівна, 1938 р. н., Бордзань (Каліш) Галина Петрівна, 1931 р. н., одними з перших у селі здобули вищу освіту. Надія Іванівна працювала вчителем місцевої школи, а Галина Петрівна, після закінчення Львівського сільськогосподарського інституту, - головним бухгалтером колгоспу ім. Кузнєцова. Вищу освіту здобули і їхні діти. Каліш Валентина закінчила Київський педагогічний інститут, факультет іноземних мов. Викладає англійську, французьку і латину в Дубенській гімназії №1. Оксана Бриська після закінчення Національної академії образотворчих мистецтв та архітектури працює в Києві за фахом художник-монументаліст. Любера Володимир Максимович після закінчення фізико-математичного факультету Рівненського педінституту працював за фахом, обирався сільським головою (с. Соснівка). Випускниця філологічного факультету цього ж інституту Бордзань (Кузьмич) Оксана Олексіївна захистила кандидатську дисертацію з української мови, працює заступником декана факультету української філології Рівненського державного гуманітарного університету. Боровик Анатолій Євгенович після закінчення Рівненського музичного училища та інституту культури працює директором Степанської музичної школи Сарненського району.

Діти й онуки виселених беруть активну участь у роботі рівненського громадського об’єднання „Конгрес українців Холмщини і Підляшшя”. Онуки вивчають історію Холмського краю і свій родовід, беручи участь у дослідницькій роботі в Малій академії наук. Так, десятикласник Повчанської школи Бордзань Юрій Миколайович успішно захистив науково-дослідницьку роботу з теми „Трагедія українців Холмщини і Підляшшя”, за що був відзначений Дипломом ІІІ ступеня Рівненського управління освіти і науки.

Нестримно спливають роки. Сьогодні кількість прямих нащадків переселенців лише в Повчі становить більше 100 осіб. Усі вони вважають село своєю малою Батьківщиною, примножують його багатство і славу. Лише історії не дано нікому переписати та приспати людської пам’яті.